Сегодня прилетело совсем рядом, свист, взрыв, волна. Хорошо, что не на голову и не выбило стекло… пидарасы, ненависть к русне просто неизмерима.
Тот маленький заряд позитива что был во мне просто исчез. Я не знаю как жить дальше под ежедневные обстрелы, утром ракеты ночью шахеды. Не знаю как оставаться в здравом уме и уделять время ребенку и мужу. Нужно постараться взять себя в руки и наслаждаться каждым днём, искать хорошие моменты, но с грядущими событиями это всё очень сложно.

Возвращаемся во тьму, я очень радовалась что эта зима не была как предыдущая, но увы руснявые пидарасы решили нас кошмарить весной.
Всё катится во тьму, сейчас очень важно остаться в здравом уме, когда практически ежедневно прилетает. И не реагировать на долбайобов, которые выражают сочувствие русне… у меня не хватает зла, большинство не осознало видимо что у нас происходит.

Ще одна жахлива ніч, летять над будинком, мене всю трясе

Хочеться щоб на їбаній росії стався землетрус такої сили щоб всіх до єдиного там засипало. Щоб ви всі здохли страшною смертю русняві виродки…

ЙОБАНА РУСНЯ
Знов їбаше по місту…
Хочу щоб парашку зрівняло з землею

Оточуючі нас люди живуть в іншій реальності, в них мабуть вже закінчилась війна, їм всі винні і я більш ніж впевнена, що ніхто з них пальцем не ворохнув, щоб зробити щось для перемоги.
На останньому святі в чоловіка знесло дах коли він почув піздьож про "а шо тут делать надо при возможности выезжать мы все тут марионетки"…

Заснула з поганим настроєм і прокинулась з ним же під їбану повітряну тривогу…
Ми вчора посварились із-за якоїсь незрозумілої фігні, хотіли посидіти і норм поспілкуватись але це все пішло кудись не туди. Я ненавиджу те що ми зараз проводимо дуже мало часу разом. В мене відчуття що знов все в нашому житті стає складно, тільки декілька місяців тому все стало краще і знов повернулись хвороби, зламана техніка та труднощі. Складний період який ми переживем, треба працювати заради нашого майбутнього та насолоджуватись тим малим проміжком часу ввечері, який ми можем провести тільки вдвох.
Кожен день кажу сама собі, що похуй на всіх оточуючих, родичів, та на все що робиться навкруги, є тільки ми троє і інші люди та їх думки нам не потрібні… та кожен раз все одно психую та нервую. Мені важко підлаштовуватись під все це лайно, але я зможу.

Йобана русня.
5 день їбашать по місту
Хочеться накрити всю парашку величезним ковпаком і кинути туди ядерну зброю, щоб виздихли всі до єдиного.

Сусідка спитала інсту і була в ахує ще дуже довго.
Це ти???
Це я… дуже старі фото.
Всі звикли бачити мене товсту замучену і без мейку :) А два роки тому я була дуже ок, але в мого тіла з'явились інші плани і мене рознесло на більше ніж 20 кг.

Сидимо з малим за комодом, бо їбашить так що двері ледь не вибиває. Коли вже виздихає вся йобана русня?

Последние события и прилёт рядом вернули в реальность. Появился страх, не знаю что будет дальше. Пришло осознание того что я не бессмертная и мои близкие тоже.

Мене криє по повній, сьогодні була остання крапля. Я не можу тут знаходитись у цій їбаній хаті, завжди я роблю все не так і навіть виховую свою дитину. Мене бісить що всі намагаються влізти в виховання нашого сина. Зірвалася сьогодні бо це вже пізда повна. В нас дуже багато складних моментів у особистому житті, я іноді думаю що нам пороблено. Як тільки в нас все добре и з'являюится гроші трапляється якась лють, хтось хворіє, аварія, борги і ще багато чого трапилось. А саме веселе те що ми завжди всім допомагали фінансово а самі залишилися ні з чим і ще ми самі хуйові, невдалий вклад чи як ще це назвати. Я розумію що є ті до кого відносяться набагато гірше, але я з самого початку як з'явилася у цій родині викладалася як могла, бо батьки то святе і мої і його. Зараз мої мене клюють за зовнішність прекрасно знаючи що до війни я лікувалася, а після 24 ми залишилися без роботи і фінансів і я повернулась до попереднього стану, знов повернулась вага і ще купа проблем. Його батьками просто все одно на нас, ми не такі піздаті як молодший з невісткою. Хоча ні, до мене добре відносилися після народження дитини деякий час, а потім всі почали на мене тиснути, то памперси взяла дорожче ніж вони бачили, то я не так качаю, то не так мию, дай мені дай я. Пам'ятаю як сиділа цілу годину на лавці з памперсами в руках і плакала, потім написала все що я думаю бо не могла розмовляти і вимкнула телефон. Тоді було погано а зараз я просто не бачу майбутнього. Ми навіки залишимось у цьому лайні? Я не можу бути такою безпардонною і нахабною як вони, мені важко спілкуватись з ними, це страшні і важкі люди.